Мене не раз кликали небеса
Поніжитись у білій хмарі,
Але вагоміша земна краса,
Де кожен проживає в парі.
Любов`ю повняться серця,
Тим дивом, що не загасає.
Ми - доньки і сини Творця,
Ми - зірки, що на небі сяють.
І з нашим сяйвом навіть ночі
Стають світлішими от дня.
І я любив блакитні очі,
Але на смуток проміняв.
Мені знайомий дзвін кохання
І птахи, що співа на гілці,
Та згодом йде розчарування
У тій мелодії... в тій жінці.
Тримаючи за крила птаху,
Найголовніше - не завдати шкоди.
Пусти її до інших з даху -
Не втримає кохання жоден.
Їй - молодий коханець вітер,
Що гладить пір`я біля крил.
Для неї він зриває квіти,
Але приносить тільки пил.
Нехай, якщо така їй доля,
Я згадки про пташку витру.
Стрічай мене, воля!
Неси мене, вітре!
Я знову на небі свічуся.
Чуєш? Стихає вітер...
В природи щоденно вчуся,
Як пристрасно птаху любити.
06.01.2013
Другие произведения автора:
"Удобно жить с закрытым ртом..."
Ласточка
Долина
Новые
Меню
