Творю, коли мене не бачать,
Цілую рученькі змарнілі,
А інколи, якщо пробачать,
Їм те, що люди не доїли.
Мічуся бісером пред ними,
Спускаюся до рівня бліх.
І гримають мені дверима,
Аби на ліжко я не ліг.
Я буцімто помер для люду.
Мене забув цнотливий вітер,
Зморився від щільного блуду,
Хитаючи на дворі віти.
Людям не побажаю лиха,
Того, що сам я пережив.
Люблю природу, доки диха,
На білім світі доки жив...
За неба горизонт кидаюсь.
Тим часом вечірня зіронька
Проводжає день, всміхаясь.
На бік схиля мою голівоньку.
І посеред квітучої тополі
Я бачу храм небесний уві сні.
Сльоза сочиться мимо волі.
В одежі м`ятій та тісній
Мені б хотілось плакати
Над долею сивих степів.
Сдержати суму накати,
Та голос, що скрипів.
Вдавився б рідними сльозами,
Зрубав би голову по плечі,
Понівичив тіло б лозами,
Втопився б у холодній течі.
Та не можу піти з цього світу,
Не побачивши променя світлого,
Не склавши свого заповіту -
Назавжди піти з остогидлого.
28.11.2012
Другие произведения автора:
Сноведения
Полёт
Аэродром
Новые
Меню
